В липні минулого року в містечку Лохвиця, що на Полтавщині, "Укравтодор" відкрив перший в Україні сповільнювач руху. Він знаходиться на в'їзді до міста з боку Пирятина. Ініціатива, безперечно, позитивна і потрібна, але, як завжди, є свої "але".
На минулих вихідних мені довелось побувати у славнозвісній Лохвиці. Містечко знаходиться майже на півдороги з Києва до Сум. Хоча справжнім Рубіконом вважається Пирятин. Справа в тому, що до Пирятина дорога майже ідеальна, і на автомобілі можна спокійно їхати 120-130 км/год, не переймаючись, що влетиш у якусь яму і залишиш у ній колесо чи частину підвіски. Єдиним виключенням є невелика ділянка на виїзді з міста Бориспіль (в бік Іванкова), де яма межує з ямиськом. Вперше я побував на цій ділянці ще влітку 2013 року, з тих пір нічого не змінилось. Мабуть, господарники не можуть визначитись, кому латати той шматок.
Але повернемось, все ж, до Пирятина. Після цього містечка починається "найцікавіша" частина поїздки до Сум. Асфальт одразу змінює колір. Спочатку він стає темно-сірим, а згодом починається справжня веселка кольорів. Асфальт переливається 50 відтінками: сірий, темно-сірий, зелений, смарагдовий, червоногарячий, чорний тощо. Всі відтінки та тони важко перелічити. При цьому замість дороги водії бачать мереживо ям і вибоїн, аби проїхати які, доводиться гальмувати і фактично повзти. Не дивно, що маршрутки "Київ - Суми" їздять парами або навіть по троє. У випадку чого, інші підстрахують і довезуть до столиці твоїх пасажирів.
І ось посеред цієї майже постапокаліптичної картини виринає шматок пристойної дороги. І тільки водії починають тиснути на газ, адже дорога гладенька, як доводиться гальмувати. Попереду він – сповільнювач руху, оснащений сонячними батареями. Після мережі ям і ямисьок якось не віриться, що такі інновації можуть бути в таких краях. Коли я почав розповідати дружині про сам сповільнювач, вона не одразу повірила і порушила слушне питання: "А що він тут робить, посеред такого бездоріжжя?". Дійсно, виникає дивне відчуття.
До чого все це я веду? Приклад уповільнювача в Лохвиці дуже добре демонструє загальний стан дорожньої галузі в Україні. Ніби щось і змінюється, але на загальному фоні позитиву майже не видно, бо його оточують ями і руїни. Цікаво, що після Лохвиці на нашому шляху трапилось кілька ремонтних бригад, які вирізали латки і латочки на дорогах, потім чоловіки з відрами окроплювали їх смолою, а згодом ці ями засипали асфальтом. Після побаченого вже не хочеться ніяких інновацій, а лише нормальних доріг. І спокою не дає одне питання: може, вже час відмовитись від безглуздого латання дірок і почати будівництво нормальних доріг без різнобарвних веселок?
