Життя в окупації
Немішаєве - 8-тисячне селище міського типу в Бучанському районі Київської області. Це моя мала батьківщина. Для тих, хто не орієнтується в його розташуванні: селище лежить вздовж траси Київ-Ковель між Бучею і Бородянкою. Два топоніми, що вже стали символом героїчної оборони Києва. Так вийшло, що на момент початку війни я опинилася саме там, у будинку своїх батьків. Перед тим, як почати свою розповідь, зазначу, що на сьогодні Немішаєве постраждало не так сильно, як Бородянка, Буча, Ірпінь та Гостомель, котрі росіяни перетворили на плацдарм бойових дій. Тож нам, можна сказати, "пощастило". Втім, вживати це слово стосовно населеного пункту, що потерпає від холоду, голоду, відсутності електроенергії і повної блокади, не повертається язик.
24 лютого почалися бойові дії у Гостомелі. Це приблизно за 15-20 км від селища. Упродовж трьох діб Немішаєве жило у відносному комфорті, лише періодично спостерігаючи гучні вибухи спочатку в районі Гостомеля і Бучі, а пізніше - ще і з боку Бородянки. Пізніше ми дізналися про просування техніки росіян з боку Іванкова кількома трасами, у тому числі трасою Київ-Ковель. 27 лютого у селищі зникло електропостачання. Оскільки в населеному пункті немає централізованого опалення, більшість осель обладнані газовими котлами, які, на жаль, не працюють без електрики. Раптово у виграші опинилися власники старих радянських котлів, яким не потрібен струм. На жаль, таких дуже мало, тож в один момент посеред лютневих морозів ми опинилися без опалення.
Приблизно в ці дні почався дефіцит продуктів у магазинах, оскільки на основних шляхах постачання продуктів уже йшли бойові дії. Із полиць першими зникли хліб, м'ясо, дитяче харчування. Вистоюючи в чергах по 3-4 години, люди заходили в місцеві супермаркети, щоби купити бодай те, що залишилося - крупи, заморожене тісто, солодощі, снеки. Паралельно місцеві бізнесмени-власники невеликих крамниць на території Немішаївської громади погодилися безкоштовно віддати залишки товарів для роздачі тим, хто потребує. Волонтери організували пункт роздачі товарів і ліків. Намагаючись бути корисною, я запропонувала їм свою допомогу. Найбільшою цінністю були ковбаси і сосиски, хліб, випічка і дитяче харчування. Усе це видавалося поштучно і лише тим, хто дуже сильно потребує, - здебільшого матерям з маленькими дітьми. На жаль, ці товари закінчилися дуже швидко. Також у волонтерський центр місцеві мешканці приносили свої власні запаси - консервацію та овочі.
Увесь цей час селище по кількадесят разів на день здригалося від вибухів, однак стріляли не по нас. Росіяни саме стирали з лиця землі Бородянку і Гостомель… Над нашими головами щонайменше раз на день пролітали снаряди систем залпового вогню "Град", і інколи, як ми припускаємо, "Смерч" або "Гіацинт". З боку Бородянки, Залісся у бік Бучі, Гостомеля регулярно летіли крилаті ракети. Звикнувши до постійних обстрілів, у якийсь момент ми почали просто спостерігати за цим "феєрверком" із вікон. Крилаті ракети в небі над Немішаєвим можна було роздивлятися неозброєним оком.
Так само можна було без проблем розгледіти винищувачі і штурмовики, що літали з боку білоруського кордону у бік Гостомеля, Стоянки. Коли наді мною вперше на малій висоті пролетів винищувач, я саме йшла з волонтерського центру додому. Я негайно стрибнула у найближчу канаву і впала горілиць, прикривши руками голову. Однак, на моє щастя, ціллю літака була техніка української армії, що героїчно обороняла підступи до Києва. За наступний тиждень ми повністю звикли до прольотів авіації.
Разом зі зникненням електрики, перестали працювати і більшість операторів мобільного зв'язку. Тож проблемою стало не тільки зарядити мобільний телефон, але і знайти щасливого володаря відповідної сім-картки, щоби подзвонити родичам і дізнатися хоч якісь новини. На волонтерів посипалися ще й прохання людей, що не могли зв'язатися зі своїми рідними. Здебільшого це були самотні літні люди. Нашим завданням було відвідувати їх, заряджати їхні телефони від павербанків та, за потреби, зі своїх телефонів дзвонити їхнім родичам, щоби ті могли почути рідний голос. Також дуже допомагали місцеві бізнесмени, які знайшли генератори, паливо, і вмикали їх посеред житлових масивів на декілька годин на день, аби всі охочі могли зарядити телефони.
Це якось рятувало від інформаційного вакууму, однак люди весь цей час сиділи по холодних підвалах, не маючи змоги зігрітися навіть у своїх домівках. Запаси їжі танули на очах. Особливо страждали мешканці квартирних будинків, у яких не було погребів із закрутками і городиною, а також не було доступу до криниць із водою. Спочатку люди ходили набирати воду до приватного сектору а також забирали залишки води у магазинах, але із заходом до Немішаєва перших колон ворожої техніки пересуватися селищем стало вже смертельно небезпечно. Одного із волонтерів росіяни розстріляли у момент, коли він ніс пакети з продуктами для людей, що ховалися від обстрілів у підвалі школи… Пакети з їжею окупанти забрали собі. Відтоді жителі стали виходили на вулиці на свій страх і ризик і лише за нагальної потреби… Мити посуд на 20 людей кількома чашками води, не вмиватися по кілька днів і не митися тижнями - стало нормою для значної частини жителів мого селища…
Захід ворожої техніки із позначкою "V" відбувся 3 березня. Спочатку це були кілька броньованих машин і танків, із кожним наступним днем кількість техніки зростала. Немішаєве стало "базою" для росіян (а точніше кадировців). Вони ставили свою техніку прямо на вулицях та у дворах багатоквартирних будинків, прикриваючись нами як живим щитом.
У двори приватних осель у перші дні окупанти не вривалися (очевидно побоюючись збройного опору), але ходили по вулицях і били прикладами вікна припаркованих автомобілів, забираючи звідти все цінне. Розквартирувалися у місцевому студентському гуртожитку і в кількох великих приватних будинках, власники яких виїхали. Один з таких був на моїй вулиці, приблизно в 300 метрах від будинку моїх батьків.
Під кінець першого тижня березня ми вже звикли до того, що під нашими вікнами постійно ходять озброєні російські солдати. Щоби не виходити на вулицю, сусіди зробили дірки між суміжними парканам - таким чином ми могли ходити один до одного, не привертаючи уваги росіян. Ми це назвали "городною міграцією". Вижити можна було лише скооперувавшись: у когось був генератор (який доводилося вмикати в закритому гаражі і бажано під час обстрілів - щоби не чутно було звуку), у когось на ділянці була криниця, у когось - хороший укріплений підвал, куди під час обстрілів ходили ховатися одразу кілька родин. Про розподіл харчів не варто й казати - ділилися абсолютно всім.
На жаль, уже за кілька днів після приходу росіян їхні безчинства почали набувати нових масштабів. Заради забави вони кинули гранату в один приватний дім, вистрілили з БТРа в інший. Перший будинок згорів, але господарі врятувалися. У другому загинула сім'я з 4 людей. Стало відомо про відбирання у людей мобільних телефонів, мародерство. Ще за день чи два (втратити лік часу в таких умовах дуже легко…) двома танковими пострілами було пошкоджено будівлю місцевої лікарні, принагідно росіяни ушкодили розташовану поруч газорозподільчу станцію. Лікарня на той момент була порожня, а станцію підручними засобами спробували полагодити місцеві жителі. На жаль, за кілька днів окупанти пошкодили магістральний газогін у районі Ірпеня, тож селище залишилося ще й без газу.
Однак найбільшим страхом у Немішаєві було отримати поранення, оскільки на все селище залишилося всього кілька лікарів (фельдшери "швидкої" і місцеві медпрацівники) - і жодних медикаментів. В таких умовах можна померти просто від втрати крові. Лікарі, імена котрих я не можу назвати з міркувань безпеки, але які заслуговують звання героїв, робили хірургічні операції поза межами лікарні. Щоб дістатися до пацієнтів, подекуди доводилося на колінах проповзати у темряві поміж ворожими бронемашинами. Кажуть, що в певний момент у лікарів закінчилася хірургічна нитка, тож зашивати рани доводилося звичайними швацькими нитками, обробленими спиртом… З кожним днем кількість поранених зростала - здебільшого це були випадкові жертви осколків снарядів чи віконного скла, вибитого ударною хвилею. Почастішали й випадки розстрілу перехожих на вулицях.
Втеча під обстрілами
Коли у селищі остаточно зник газ - останнє джерело життєзабезпечення, кількість російської техніки на вулицях збільшилася в рази, а "виходи" і "приходи" артилерії з обох боків наблизилися до селища впритул, стало зрозуміло, що залишатися вдома більше не варіант. Будинок здригався від потужних вибухів кожні 15-30 хвилин, і хоча ми вже перестали лякатися вибухів, руйнування житлового сектору було лише питанням часу. У соцмережах мешканці почали організовуватися в колони для виїзду з окупації. Ні про який "зелений коридор" на той момент не могло бути й мови - усі офіційні особи, до яких ми зверталися, відповідали, що для цього потрібне припинення обстрілів (котрі з кожним днем тільки наростали). Тож виїзд був можливий лише стихійно, на свій страх і ризик.
Вранці 8 березня ми з сусідами виїхали з вулиці кількома машинами, обладнаними білими прапорами і написами "Дети" та "Старики". Мовою окупантів, про всяк випадок. З собою взяли лише найнеобхідніше. На виїзді з селища ми приєдналися до основної колони із приблизно 100 автомобілів. Ще приблизно сотня машин під'їхала за нами. Першим завданням було подолати ворожий блок-пост. На наш подив, окупанти пропускали автомобілі цивільних. Однак на момент прибуття нашої колони почався обстріл ворожих позицій поблизу селища нашою артилерією. Я на власні очі бачила, як палає техніка окупантів. У той момент ми боялися двох речей: що наші випадково влучать у колону цивільних, і що росіяни захочуть помститися за обстріли. Обидва страхи були марними: наша "арта" працювала безпомилково, а росіяни вирішили нас не чіпати…
Окупанти заявили, що не пропускатимуть нікого, поки триватимуть обстріли. Лише кілька автівок розвернулися і поїхали назад у Немішаєве. Решта залишилися стояти в черзі на дорозі посеред поля, у той час як у радіусі 1 км від нас рвалися снаряди… Ми розуміли, що назад дороги немає. Приблизно за 3,5 години пропуск авто нарешті відновився і ми під'їхали до блокпосту. Там нас зустрічали хлопці-солдати років по 20 з характерним кавказьким акцентом. Перевіряли багажники і мобільні телефони. Про перевірку мобільних ми знали завчасно. З цієї причини у мене не збереглося жодного фото з окупації, принагідно я видалила у месенджерах майже всю переписку. Адже одне підозріле фото, одна необережна фраза чи пост у Фейсбуці могли коштувати життя…
Коли ми проїхали блокпост, було відчуття, що ми вирвалися з пекла. Ми не знали, що попереду нас чекає справжній фільм жахів, який не можна вимкнути. Цей епізод мого життя можна назвати "Слабоумство і Відвага".
Через тривалу перевірку на блокпосту, ми відстали від попередніх машин колони. Тож, почекавши з десяток наступних автомобілів, ми очолили наступну частину колони і поїхали в напрямку Житомирської траси. Спочатку ми планували виїхати на Житомирку в районі Миколаївки і перескочити її, після чого поїхати в бік Фастова. Однак коли ми наблизилися туди, ми зустріли машини, які поверталися назад - виявилося, траса в районі Миколаївки була непроїзна, повністю завалена грудами спаленої техніки. Порадившись, ми вирушили лісовими дорогами до іншого населеного пункту.
Подальший наш маршрут описувати не стану з міркувань безпеки. Ми не знали дороги, просто їхали навмання. Лісовими дорогами і полями ми кочували від села до села, натикалися на заблоковані спаленими машинами дороги, поверталися назад, шукали іншої дороги. Кілька разів при виїзді нашої колони на вулицю чи дорогу по нас пускали попереджувальні постріли. Очевидно, розстрілювати нас не хотіли, але вистріли звучали прямо над головами. Ми знову розверталися і їхали назад. Одного разу ми проїхали розтяжку, яка на розірвалася. Повертаючись тим же шляхом назад, ми помітили натягнутий шнур і прив'язані до нього гранати… Уся колона, що на той момент складалася десь із 20 машин, проїхала по ній, і вона не спрацювала…
Однак це не найстрашніший мій спогад із цієї поїздки. На дорогах поміж селами вздовж Житомирської траси ми побачили чимало спаленої техніки - і цивільної, і військової. І чимало трупів. Біля однієї з розстріляних машин ми побачили вовка, що їв тіло людини. По довгому світлому волоссю ми зрозуміли, що це була жінка.
Ми були схожі на сліпих кошенят, які намагалися вибратися з пастки. Зрештою прийняли колективне рішення виїхати безпосередньо на Житомирську трасу. Там у той час велися бої в районі населеного пункту Фасова, але це був хоч якийсь шанс прорватися в напрямку територій, контрольованих українськими військовими. Дорогою - знову спалені цивільні авто, БТРи, танки, тіла людей, які ніхто не прибирає, палаючі будівлі обабіч траси… У селі Ситняки неподалік Макарова нас зустрів блок-пост. Побачивши на формі військових шеврони з українським прапором, ми не повірили своїм очам. Заговорили до них українською - і вони відповіли українською… Ми зрозуміли, що врятовані. Попереду чекало життя без обстрілів, холоду і голоду.
Нам дуже пощастило. Всі авто з нашої колони виїхали неушкодженими. Колону, що виїжджала з Немішаєва наступного дня, обстріляли на Житомирській трасі, щонайменше одну людину було вбито.
Ще через кілька днів, з другої спроби було нарешті організовано офіційний "зелений коридор" для жителів Немішаївської громади. Однак ми могли до нього не дожити - через два дні після нашого виїзду прямо у двір моїх батьків прилетів снаряд.
(Фото: Руслан Билякович, КОДА)
