У другій половині серпня мені разом із нареченою пощастило побувати одразу у двох маленьких, але цікавих країнах – Чорногорії та Албанії. Попри те, що ці держави мають різну історію, мову, культуру, однак є й спільні риси. І чорногорці, і албанці ведуть досить розслаблений спосіб життя. Скажімо, чорногорців у часи соціалістичної Югославії вважали найбільш лінивими. "Насправді ми не ліниві, ми розслаблені, ми ставимось до всього значно простіше", – пояснював нам гід, який возив нас з Котору на північ Чорногорії. Схожа безтурботність спостерігається і в албанців. Цю рису ми помітили, ледве вийшли з літака в чорногорському аеропорту Тіват. Розслаблені працівники показували пасажирам, куди йти, а сонні митники мовчки ставили штампи про прибуття. За 11 днів нам вдалось подивитись багато цікавого, проїхавши понад 1600 км.
Чорногорія
Аеропорт Тіват, хоч і маленький, але за пасажиропотоком трохи випереджає столичного конкурента – аеропорт Подгоріца (895 проти 748 тис. пасажирів у 2015 році).
І все це за рахунок чартерних і сезонних рейсів. Регулярних цілорічних рейсів всього два – Бєлград і Москва. Аеропорт розташований у вигідному і гарному місці. До основного курорту, Будви, їхати півгодини на автобусі. А містечка Которської затоки взагалі під рукою. Власне, сам аеропорт розташований на березі тієї ж затоки. Коли літак іде на посадку, можна спостерігати всю красу затоки. Аеропорт маленький, одразу з полоси пасажири пару хвилин йдуть пішки до терміналу. Всі процедури проходять досить швидко. Через півтора кілометри від аеропорту знаходиться автостанція, звідки можна доїхати у багато міст Чорногорії і сусідніх країн. Але з автобусами треба бути обережним.
Автобуси в Чорногорії ходять регулярно, але й запізнюються теж регулярно. Запізнення до півгодини – це норма. Спочатку це трохи дратує, а потім звикаєш. Але одна річ робить чорногорські автобуси приємними – кондиціонування. Навіть старенькі моделі теж кондиціонуються. Єдиними винятком за час подорожі був автобус з чорногорського міста Ульцин до албанського Шкодера. Ми їхали у невеликому мерседесі з висувними дверями, які всю дорогу були відкриті. А дорога на цьому маршруті звивиста і в кількох місцях небезпечна. Водій цього автобуса – окрема тема. Спочатку він ледь не забув на платформі чеського хлопця. Потім по дорозі ми зупинялись тричі. Спершу він купив бурека, потім соку. А після перетину кордону пішов на півгодини обідати.
Чорногорські водії ганяють, як скажені, незважаючи на те, де вони їдуть – чи то по рівній дорозі, чи по серпантину. При цьому перетин суцільної смуги дорожньої розмітки не вважається порушенням. Більше того, обганяти на серпантинах – одна з улюблених справ. При цьому чорногорці дуже нарікають на сербів, які, за їхніми словами, їздять повільно і тому створюють тягучки. Але чорногорці чомусь забувають, що багато аварій виникає з їхньої вини. І саме через такі аварії стає весь рух на якійсь дорозі.
Автостанції в Чорногорії відрізняються за виглядом і сервісом. Найбільше вразила автостанція міста Ульцин, неподалік кордону з Албанією. Будівля нова, електронне табло з розкладом знайти не важко, всі чітко й зрозуміло. На території автостанції є безкоштовний вайфай. Також у будівлі є кафе та невеличкий магазинчик. Вихід на платформу має огорожу: щоб пройти, треба піднести квиток зі штрих-кодом. Загалом, все чистенько, хоча в самому місті сміття більше.
Найбільше розчарувала автостанція міста Бар. Одразу видно, що будівля потребує ремонту і, в першу чергу, її варто перефарбувати з темно-синього кольору, що віддає соціалістичним минулим. Автостанція порожня, частину будівлі займає два кафе, частина взагалі пустує. Решта будівлі, що є власне автостанцією, теж порожня. Загалом, автостанція нагадала наші автовокзали в райцентрах.
Дороги в Чорногорії мають гладеньке покриття. На багатьох серпантинах видно, що проїжджу частину не так дивно розширювали, відкушуючи шматки скелі. Зустрічається багато тунелів.
Албанія
Албанія – це суто автомобільна країна. Залізничний транспорт тут, м'яко кажучи, в занепаді. Більшість колій заросла бур'яном. У країні є лише один поїзд – з Тірани до приморського Дурресу, який складається з маневрового локомотиву та двох вагонів. Неповага до залізниці, мабуть, пов'язана з комуністичним режимом Енвера Ходжі. Власне, залізниці у країні почали будувати за його правління. За Ходжі поїзд був основним засобом пересування. Після його смерті залізниці почали занепадати і, з рештою, програли конкуренцію швидшому і дешевшому автотранспорту. Останній, до речі, ввозився до країни часто напівлегально.
Албанія – це країна німецьких авто. Особливо тут ціняться "Мерседеси", які є статусною машиною. Якщо в тебе є "мерс", ти крутий. Особливо цінять його таксисти. Машини просто незнищенні. Крім "мерсів", багато фольксвагенів, опелів, ауді значно менше. Навколо машин будується ціла індустрія маленького бізнесу: хтось приганяє авто, хтось їх розбирає (розборок, дійсно, багато), хтось продає, хтось ремонтує, хтось торгує запчастинами.
Дороги в Албанії рівненькі, гладенькі, не гірші за чорногорські. Їдеш, дивишся, і дивуєшся, чому албанці, яких на Балканах вважають дикими, можуть будувати рівні дороги, а ми ні. Єдиний мінус – дороги вузькі. Наприклад, траса зі Шкодера до Тірани, переважно, двополосна. Через це тут виникає багато заторів і тягучок. Чотириполосною є дорога з Тірани до Дурресу, тут рух відбувається значно швидше.
Корки – це невід'ємна частина трафіку в Албанії. Тягучкам сприяють і серпантини, яких дуже багато. Особливо вражає дорога між Жирокастером та Сарандою, це на півдні країни. Але круті серпантини не заважають руху великих автобусів. У водіїв просто залізні нерви і не тільки нерви.
Ще один фактор заторів – дорожня поліція. Дуже часто ми потрапляли у тягучки, які створювали поліцейські. Особливо багато патрулів траплялось у неділю ввечері на під'їздах до Тірани. Всі активно махали, але від цього транспорт рухався ще повільніше. На дорозі видно, що албанці давно звикли розрулювати все без участі держави. Не завжди це їм вдається, але вони продовжують наполегливо пробувати. Тому дуже часто на двополосних дорогах їдуть по три ряди в одному напрямку, займаючи не лише зустрічну смугу, а й узбіччя. При цьому зустрічним машинам, які їдуть своєю смугою, сигналять, ніби ті їдуть не по своїй полосі, і зовсім знахабніли. Саме так ми їхали зі Шкодера до Тірани. 90 км ми проїхали за 2 з гаком години. Якби водій не гнав по узбіччю і зустрічній смузі, час у дорозі був би більше.
Саме тому албанці вимірюють відстань у годинах, а не в кілометрах. Адже у пробці можна стояти довгенько, а можна швиденько проскочити. Наприклад, відстань з Тірани до Саранди (місто на півдні) становить біля 300 км. Перед посадкою ми спитали у водія, скільки триватиме дорога. Він відповів, шо ми будемо їхати п'ять годин з хвостиком, при цьому потерши вказівний палець великим і тим самим демонструючи цей хвостик. У результаті цей хвостик зайняв півтори години, адже маршрут пролягає через місто Фієр, у якому трафік просто жахливий.
Фури практично не їздять дорогами Албанії вдень. Особливо це стосується околиць Тірани. Формальної заборони, здається, нема, але їм простіше постояти на стоянці на в'їзді до міста, а потім ввечері виїхати на маршрут. Хоча на шляху з Дурресу (головний порт країни) до Саранди нам траплялись фури, але, переважно, там, де дорога була чотириполосною.
Купівля квитка на автобус є особливим ритуалом. Продаж квитків, переважно, здійснюють агенції, розташовані неподалік автостанцій. Квиток тобі виписують вручну на бланку, куди вписують місце, дату і час поїздки. Касир дістає конвертик з тумбочки, де значиться номер і дата рейсу. Таких конвертиків у тумбочці багато. З конвертика дістає листок формату А4, де є таблиця з клітинками на кількість місць у автобусі. Там відмічаються придбані місця і ставиться перша літера назви міста, куди прямує пасажир. Також до конвертика кладуться гроші, заплачені пасажирами. Така система діє у Саранді. В Тірані цей процес аналогічний. Винятком є лише міжнародні рейси. Коли ми купували квиток з Тірани до Котору (Чорногорія), то в процесі був задіяний комп’ютер.
На міжміських маршрутах багато маленьких бусиків. В Албанії вони називаються фургонами. Деякі з них навіть мають кондиціонери. Більшість – це "мерси", переважно, спринтери, перероблені з вантажних моделей. Але в албанців вони перероблені більш раціонально: за потреби відстань між рядами сидінь можна трошки змінити, розширивши або звузивши. Фургони їздять на недалекі відстані, десь до 100-150 км. Наприклад, з Тірани до Саранди (біля 300 км) їздять великі автобуси, з Саранди до Жирокастера (70 км) – фургони. Характерно, що міські маршрути в Албанії обслуговують переважно автобуси великої чи середньої місткості. В міських автобусах, на відміну від міжміських, ситуація з кондиціонуванням трохи гірша. Добре, що пітніти доводиться недовго.
В дорозі водії роблять зупинки в придорожніх кафе або біля джерел води, де діловиті албанці смажать кукурудзу або продають різні ласощі. Скажімо, коли ми їхали з Тірани до Саранди, то зупинялися двічі, спочатку на обід, потім набрати води біля джерела. Крім того, водій залив холодну воду у систему кондиціонування автобуса. А кілька пасажирів добровільно взялись йому допомагати. Як то кажуть, гуртом веселіше і, головне, швидше.
