З огляду на кількість наших співгромадян, що через війну опинилися в європейських країнах, історіями про поїздки до ЄС зараз нікого не здивуєш. І кожен з подорожуючих вже, певно, має свій логістичний "рецепт". Втім, все ж цікаво порівняти логістику залізницею і автобусом на одному і тому ж маршруті. Хоч, звісно, така розповідь буде не позбавлена суб’єктивних оцінок та не претендуватиме на роль аналітичного огляду.
Отже, рушаймо! Наприкінці березня мені необхідно було з’їздити до швейцарського Берну, а відтак - вирішити, яким саме транспортом подолати ці понад дві тисячі кілометрів туди і в зворотному напрямку. Стояти в багатогодинних чергах у автобусі на пункті пропуску хотілося найменше. Тому вибір дороги "туди" однозначно впав на залізницю. Далі найочевидніший варіант - аеропорт. Але стримувала необхідність самотужки добиратися в чужому місті до летовища. Натомість приваблювала можливість подорожі європейською залізницею. До того ж цікаво було порівняти два нічні рейси Київ-Відень та Відень-Берн. А ще це видавалося зручним з логістичної точки зору - пересадка відбувається на тому ж залізничному вокзалі в центрі австрійської столиці із пішою доступністю до всіх її історичних пам’яток.
Продаж квитів на потяг "Київ-Пасажирський - Відень Головний" №749Д мав стартувати за 20 днів до дати виїзду о 9-й годині ранку. Добре, що я помилилася в розрахунках і намагалася зробити це на день раніше через додаток УЗ - система запропонувала мені скористатися опцією повідомлення про старт продажу квитків. Старт почався наступного дня, але не о 9-й, а о 8-й годині. У систему вдалося зайти моментально, але на той час в ній залишалося вже лише 6 вільних місць. Та все ж - кілька легких дій і о 8 годині 8 хвилин я стала щасливою власницею проїзного документа, що дозволяв мені виїхати зі столиці України о 12:33 і прибути в столицю Австрії наступного дня о 8:53. Коштувало це 4 674 грн.
Вагонів, які їдуть до Відня в складі поїзду, лише два. На кордоні їх відокремлюють від склада і переставляють на візки євростандарту та додають до складу іншого поїзда. Як пояснила провідниця, один із таких вагонів формується із пасажирів, які купують квитки в додатку УЗ. Інший - із додатків угорського і австрійського перевізників. У вагоні, термін експлуатації якого закінчується цього року, були присутні всі "переваги" подорожі в вагоні типу RIC - із полицями, на яких навіть книжку читати неможливо, бо вона впирається в стелю, де бракує місця для багажу трьох осіб і без можливості спуститися з третьої полиці без допомоги мешканців нижніх полиць… А також із усіма ароматами домашніх канапок і снеків, які пасажири змушені брати із собою з огляду на тривалість подорожі та відсутність харчування в поїзді. Зрештою, мабуть, кожен уже має свій власний досвід такої подорожі, тому на цьому не фіксуватимуся.
Що видалося цікавим. З’ясувалося, що в такому вагоні є "щасливчики", які подорожують на нижніх полицях у крайніх купе. Опівночі (а зміна візків відбувається саме в цей час) до них заходить працівник залізниці й просить піднятися, щоб перемкнути якийсь механізм, розташований саме під нижньою полицею. Через пів години процедура повторюється. Начебто й нічого складного, але в нашому випадку йшлося про малу дитину, яку двічі довелося розбудити серед ночі і це навіть не через вимоги правил проходження прикордонного контролю. Останній відбувається, до речі, доволі спокійно і зважено. Жодних порівнянь із автомобільними пунктами пропуску. У цьому питанні залізниця має безумовну стовідсоткову фору, яка перекриває всі незручності.
До Відня українські вагони прибули у складі поїзда, що йшов з Бухареста
У Відень поїзд прибув з легкою затримкою на 15 хвилин, тому можна було спокійно планувати пересадку на поїзд до Берна об 11-й годині. Але я так ризикувати не наважилася. Варіант із відправко о 15:30 і прибуттям о 1-й ночі видавався ще менш вдалим. Так мій вибір зупинився на дорожчому, але більш комфортному спальному вагоні другого класу в нічному поїзді, який відбуває із Відня о 21:39 і прибуває до Цюріха о 8:20. А там - пересадка до самого Берна. До того ж, була опція обрати жіноче купе, що для мене було не зайвим. У додатку ÖBB цей квиток коштував 135 євро.
У самому вагоні фактично одразу стало зрозуміло - це той самий RIC. Але є нюанси. Наприклад, у кожному купе було лише два пасажири, а не три. А місця для валіз - удвічі більше, ніж в українських вагонах. Друга полиця розташовувалася на висоті фактично третьої, але місця для драбини було достатньо і пасажиру з нижньої полиці не доводиться її нікуди прибирати. За додаткову плату можна було скористатися душем, розташованим поруч із вбиральнею, і замовити послугу ранкової пробудки провідником. А ще - обрати собі сніданок. Для цього потрібно було поставити галочки навпроти бажаних страв у спеціальному меню, яке було в кожного пасажира. Я сніданок не замовляла і, на жаль, меню не зберегла, але вибір був достатньо пристойний. Моя попутниця ж ні в чому собі не відмовляла. Вона мала виходити значно раніше за мене. За вікном ще було темно, коли їй постукали в двері й подали сніданок на срібній таці. Жінка легко розрахувалася карткою. Ну, чим не готельні послуги? І ні - постіль ми не розстеляли самі, стягуючи важкі матраци з піднебесся. Білизна пахла свіжістю і огортала приємним хрустом. Для кожного пасажира був заготовлений пакетик із водою, одноразовими тапочками, невеличкими пакетиками желейних цукерок і ще якимись милими дрібничками.
Із неприємного - поїзд запізнився. За якийсь час до очікуваного часу прибуття нас повідомили через гучномовець про те, що затримка відбувається через якийсь екстрений медичний випадок і займе орієнтовно 100 хвилин. У Цюріх я прибула в 10:25 - не дуже і збрехали. Але це запізнення не було критичним з огляду на те, що квиток на пересадку до Берну діяв упродовж усього дня. Коштував він ще 56 євро.
Загалом, дорога залізницею до Берна розтягнулася на два дні. Але один із них я повноцінно провела у Відні, набираючись вражень і приємних емоцій. На такі ж емоції розраховувала і на зворотній дорозі, обираючи автобусний маршрут FlixBus із майже чотиригодинною пересадкою у Празі. Усе мало виглядати так - виїзд із самого Берну о 22:25. Прибуття в Прагу о 9:20 із виїздом звідти о 13:10 і поверненням в Київ наступного дня о 13:35. Так - це довго. Так - всю дорогу сидіти. Але ж достатньо часу в Празі для того, щоб поїсти і розім’яти ноги. Ну, і звісно ж - ціна. За все про все - 5 803 грн. Майже за безцінь, порівняно із залізницею. І, як з’ясувалося, втридорога - у емоційному еквіваленті.
Перше, що вразило на цьому маршруті - автовокзал Берну. Розташований він на самому виїзді з міста, буквально біля поля, з інфраструктурою, яка складається із двох автоматів - для продажу квитків та снеків і однієї лавочки. Склалося враження, що автобусні перевезення тут не в пріоритеті. Втім, автобус прибув вчасно, усе в ньому було справне, рухався він чітко за графіком, незважаючи навіть на майже півторагодинну затримку на кордоні з Німеччиною, пов’язану з проходженням доволі ретельного паспортного контрою.
Пригоди розпочалися в Празі. Спочатку - з повідомлення про затримку рейсу майже на 6 годин. Воно прийшло на пошту і застало зненацька. З’ясувавши у представників перевізника на самому автовокзалі, що рейс точно не відбудеться раніше, було прийнято рішення здати речі в камеру схову (475 грн за весь день) і сповна насолодитися історичними вуличками в центрі прекрасної столиці Чехії. Ще трохи хвилювання перед посадкою, яка із врахуванням затримки тепер вже мала відбутися о 18:30. Воно було пов’язане з тим, що на інформаційному табло наш рейс так і не з’явився. На стійці FlixBus сказали, що оголошення буде усне. Воно прозвучало чеською та англійською за 10 хвилин до відправки. Та зрештою, автобус вирушив в межах своєї похибки. Щоправда, дорогою ми робили санітарну зупинку на 20 хв через поломку туалету, але й це питання якось вирішили.
Якби не затримки, подорож автобусом теж мала шанси стати доволі комфортною
Наступним випробуванням стало очікування на кордоні. Хоч начебто в’їзд в Україну завжди простіший, аніж в єврозону, всі процедури із висадкою пасажирів із багажем і перевіркою автобуса, зайняли в нас до 6 годин часу. Із кордону ми вирушили близько 12-ї, а у Львів прибули майже о 14-й. І саме впродовж цих двох годин розігралася основна драма.
Тільки-но ми рушили з місця, як водій повідомив, що у Львові всіх, хто прямує до Рівного, Житомира, Києва та Чернігова пересадять в інший автобус, бо той на якому ми їдемо поламався і "хоч би нам до Львова доїхати". Трохи нервів з приводу можливості "стати" серед поля, перебудови планів, які базувалися на основі прогнозованого прибуття в Київ о 13:35, переживань про те, в який автобус нас пересадять… На тлі цього - нове повідомлення від FlixBus, що пересадкового автобуса не буде. Мовляв: добирайтеся до своїх точок призначення, хто як може, пишіть нам листи, зможемо компенсувати максимум проїзд у поїзді 2 класом. Серед пасажирів нашого рейсу №3270 було чимало літніх жінок - вони залишилися стояти на автобусній зупинці більше, ніж розгубленими зі своїми важкими сумками, які до відправки їм допомогли донести діти. Їх точно мав хтось зустріти в точці призначення, але у мене особисто вже не було емоцій, щоб думати, як їм зарадити.
Автобусний і залізничний вокзал у Львові поруч. За кілька хвилин до 14-ї я купила квиток на поїзд Перемишль-Харків-Пасажирський № 0640, який мав відправитися о 14.30. Собі на розраду взяла перший клас за 1 823 грн. Третій день дороги просто вимагав хоч якогось мінімального комфорту. І я його отримала - в купе чекала охайна вже заправлена постіль, зручні подушки, смачна кава.
Ще би хоч якийсь обід - і чим тобі не австрійський сервіс? Із відправкою у Львові поїзд запізнився майже на годину, але до Києва ми надолужили, і затрималися лише хвилин на 15.
За моєю суб’єктивною оцінкою, в міжнародному батлі перевізників "залізниця - автобус", незважаючи на ціну, впевнено перемагає залізниця. І в Європі, і в Україні.
Читайте також Найсучасніший нічний поїзд Європи: враження українських пасажирів
